Усім- усім величезний привіт!
Мене звати Світлана.
Мені 22 роки.
Одного квітневого дня я появилась на світ. Підростала та розвивалась. Але в якийсь момент щось пішло не так.
Не буду розповідати про свої діагнози. Я в них не розуміюсь.
Я не розмовляю.
Мені важко пояснити що і де мені болить, що не подобається.
Переді мною зачинялось багато дверей. Я майже не ходила в дитячий садок, в школу. Всі хотіли лиш тихих та спокійних. А я була дуже непосидючою.
На щастя, з’явився реабілітаційний центр, де мене сприйняли зі всіма моїми недоліками, навчили мене і маму керувати своїми емоціями. Та навіть більше побачили, що нема вікових обмежень у розвитку, тому створили молодіжну групу в Тернопільському обласному центрі комплексної реабілітації, яку я відвідую з великим задоволенням, там мої найкращі друзі та педагоги.
За кордоном дуже дбають про таких як я. Є гуртожитки підтриманого проживання, батьки спокійно ходять на роботу. У нас же мамі разом з однодумцями треба інформувати та добиватись цього.
Я дуже люблю подорожувати. Побувала в багатьох містах України і навіть у столиці. А в рідному Тернополі знаю усі вулички та затишні місця. Люблю гуляти парками та скверами. Люблю кататися на катері по нашому ставу.
Мої захоплення- це малювання і кулінарія. Але найкраще все виходить разом з мамою.
Я дуже тонко відчуваю музику. Тому подобаються артисти з найкращими голосами, тому дуже люблю церковний спів.
Люблю ходити на концерти та вистави.
Були в моєму житті приємні моменти. З трепетом згадую зустріч зі своїми ровесниками. До них я поспішила зі смаколиками. Вони теж чекали з частуванням, з подарунками. Це було душевне спілкування. Вони цікавились моїми захопленнями. Я їм видалась веселою та емоційною дівчиною.
Як це приємно, коли хочуть обійняти просто так. Раніше я боялася обіймів і не знала, що ними можна передати стільки любові та тепла.
А ще я пам’ятаю, як мені на вулиці подарували букет ромашок. Це було так зворушливо!
Хочу звернутись до людей: будь ласка, живіть простіше, не вигадуйте ніяких бар’єрів та перепон, сприймайте мене і таких як я.
Я не терплю нещирості тому не дивуйтеся моєму крику- це мій протест.
#я_є і в цьому Боже провидіння.
Мама мені читає багато книжок. І цей вірш наче про мене. Дякую авторці Наталці Бойко.
Хвилююсь. Падаю. Зітхаю.
Сумую. Плачу. Не здаюсь.
Спішу. Збиваюсь. Вибухаю.
Кричу. Зневірююсь. Борюсь.
Лечу. Співаю. Засинаю.
Не зупиняюся. Сміюсь.
То виринаю, то пірнаю.
Перемагаю і молюсь.
Надіюсь. Вчуся. Обіймаю.
Повзу. Літаю. Чи пливу.
Сліди в секундах залишаю.
Одним же словом: я – ЖИВУ!
Фотопроєкт
#Я_Є – новий проєкт про дітей та молодь з інвалідністю. Його мета – відкрити дітей та молодь з інвалідністю світу, зав’язати дружні стосунки з оточуючими, показати себе щирими та вільними.
